82-річний мешканець Мангайма Гюнтер Клос уже майже чотири роки ділить свій будинок з українцями. Від початку повномасштабної війни тут жили кілька родин з України — загалом 15 людей.
Рішення відкрити для них свій дім він ухвалив у березні 2022 року. Поштовхом став один телевізійний сюжет про російський напад на Україну.
Особливо йому запам’яталися кадри з Маріуполя.
«Вирішальним для мене став момент, коли показали літню жінку з Маріуполя, яка тікала вулицею зі своїм онуком і не мала при собі нічого, крім онука, якого тримала за руку, та пластикового пакета», — згадує він.
Побачене повернуло його до історії власної родини. Його мати також свого часу була змушена тікати від російської армії — разом із п’ятьма маленькими дітьми.
«Тоді я знову згадав, як моя мама тікала з Бромберга від російської армії. І сказав собі: якщо в моєму будинку є місце, я прийму українських біженців», — розповідає чоловік.
Він згадує і власний досвід повоєнної Німеччини. У 1949 році його родина, як і мільйони інших біженців та вигнанців, також потребувала житла та допомоги.
Тому для нього рішення прихистити людей, які тікали від війни, було не лише реакцією на побачене по телевізору, а й дуже особистою історією.
Не лише дах над головою
Досить швидко стало зрозуміло: просто надати людям кімнати недостатньо.
Разом із новими мешканцями з’явилися документи, походи до державних установ, лікарів та необхідність пояснювати правила життя у країні, яку вони майже не знали.
«Спочатку це передусім були справи з державними установами, адже для українців тут усе зовсім інакше, ніж вони звикли у себе вдома», — говорить він.
Згодом допомога стала значно ширшою.
За його словами, важливо було навчитися розуміти, чого потребує конкретна людина: коли їй необхідна підтримка, а коли, навпаки, потрібно дати більше особистого простору.
На початку він не думав, що ця історія триватиме роками. Але приблизно через пів року стало зрозуміло, що війна швидко не закінчиться і частина людей може залишитися в Німеччині надовго.
Діти здригалися від звуку літаків
Особливо запам’яталися йому українські діти.
У звичайному житті, каже чоловік, вони майже нічим не відрізнялися від німецьких дітей: гралися, сміялися, поводилися як їхні однолітки.
Але війна проявлялася у дрібницях.
«Єдина різниця полягала в тому, що ці діти були травмовані. Від усіх незвичних звуків, особливо коли пролітали літаки, вони дуже лякалися, здригалися й дивилися: куди я зараз можу сховатися?» — розповідає він.
Навіть перебуваючи за сотні кілометрів від України, діти продовжували реагувати на звуки, які нагадували їм про пережите.
«Вони приїхали не добровільно»
За майже чотири роки через цей будинок пройшли кілька українських родин. Загалом тут знайшли прихисток 15 людей.
Господар будинку наголошує: жодна з родин, з якими він познайомився, не приїхала до Німеччини у пошуках кращого життя.
Передусім це були батьки, які намагалися захистити своїх дітей.
«Усі, з ким я познайомився, були приємними людьми, які переживали за свою родину, передусім за дітей. Більшість із них узагалі не були б тут, якби не хотіли врятувати своїх дітей від війни», — каже він.
І додає:
«Це потрібно враховувати. Вони приїхали сюди не добровільно, а через воєнний примус».
Для нього це один із головних моментів, про який варто пам’ятати у дискусіях про українців у Німеччині.
Макарони з м’ясом на сніданок
За роки спільного життя були не лише важкі розмови, документи та переживання.
Життя під одним дахом принесло й чимало побутових відкриттів.
Одним із найбільших сюрпризів для німця стала українська кухня — точніше, звичка їсти гарячі страви кілька разів на день.
«Найбільше мене здивувала їжа — те, що українці тричі на день їдять гарячу їжу. На сніданок могли бути макарони з м’ясом або картопля з м’ясом, на обід і на вечерю — також», — усміхається він.
Такі маленькі культурні відмінності поступово стали частиною їхнього спільного побуту.
За майже чотири роки люди змінювалися, хтось повертався в Україну, хтось залишався у Німеччині. Але двері його будинку для тих, кому потрібен був прихисток, залишалися відкритими.
Головне — щоб їм було добре
Сьогодні він не говорить про свою допомогу як про щось героїчне чи надзвичайне.
На запитання, що для нього найважливіше після майже чотирьох років життя поруч з українськими родинами, відповідає просто:
«Щоб люди, які живуть у мене, могли почуватися задоволеними або більш задоволеними. І щоб їм, наскільки це можливо, було добре».
Історія, яка почалася для нього з одного телевізійного кадру з Маріуполя навесні 2022 року, зрештою перетворилася на майже чотири роки спільного життя, допомоги та підтримки людей, яких війна змусила залишити власні домівки.
